Може здаватися, що іконопис – справа лише для вибраних, і простим мирянам до цього зась. Але такі уявлення розвіюються після першого ж знайомства з людьми, які присвятили себе цій справі. Які ж вони, іконописці XXI століття? З чого вони розпочинають свій творчий шлях? Що насправді важливо для створення доброї ікони? Про все це розповідають організатори та учасники проекту “Ікона – вікно до неба”, який з жовтня 2015 року діє на Святоюрській горі у Львові.
“Ікона – вікно до неба” – школа з вивчення середньовічного українського малярства, яку організовує Комісія у справах молоді Львівської Архиєпархії УГКЦ в рамках проекту “Крамниця добра”. Основною ідеєю для створення такої школи було прагнення популяризувати мистецтво творення ікон серед різних категорій людей. Проект розрахований на осіб, які через брак часу або коштів не мають змоги відвідувати фахові курси з іконопису, але хотіли би спробувати себе у цій справі.
Ініціатива створення школи належить команді Комісії у справах молоді ЛА УГКЦ. “Ми були з отцем Любомиром (голова Комісії у справах молоді ЛА УГКЦ – Прим. авт.) влітку в Тезе у Франції, і такий одноразовий майстер-клас я проводив для спільноти Тезе, – розповідає Андрій Майовець, іконописець, який проводить заняття у школі. – Тоді це захопило, це була така цікавинка. І, мабуть, після того й виникла ідея провести щось схоже тут, на Святоюрській горі”.
Учасники школи – різного віку, з різним соціальним статусом, різними заняттями і зацікавленнями. Щотижня вони збираються в іконописній майстерні при Архикатедральному соборі Святого Юра, де не лише пишуть ікони, але й спілкуються між собою, діляться духовним досвідом. “Ми обирали осіб з різних як вікових, так і статусних категорій, щоби творити живе спілкування, – розповідає координатор школи Ірина Васюник. – Кожен з учасників має свій життєвий досвід, усі вони з різних парафій і, тим паче, з різного оточення. Ми прагнули, щоби люди ділились знанням та досвідченням Бога в своєму житті і в спілкуванні відкривали красу кожної особистості”.
Щоби зробити перші кроки в іконописі, не потрібно мати особливого хисту чи навиків. Вирішальними тут є посидючість і бажання присвятити себе цій справі. “Головне – мати бажання навчитися писати ікони і полюбити цю справу, полюбити ікону, – каже Андрій. – Коли ти уважно дивишся на неї – чи в молитві, чи в розмові з іншими людьми, і це тебе «затягує», ти відчуваєш, що це твоє і ти хочеш себе у цьому спробувати, питання навиків не є вирішальним. Навики з’являються вже тоді, коли ти починаєш вивчати іконопис”.
Більше половини учасників не мають стосунку до образотворчого мистецтва, і майже всі – до мистецтва іконопису. “Навіть не мріяла, що сама буду писати ікону, – каже Ліля, учасниця школи. – Я вважала, що для цього треба мати неабиякий талант. Але головне – бажання і мати для цього таку можливість”.
“Особисто я спостерігаю, як люди кажуть: «я не вмію малювати», «я не маю спеціальної освіти». І це сприймається як клеймо, як шлагбаум, як кордон – мовляв, далі я не рухатимусь. Звісно, це не означає, що перша ікона буде ідеальною, але це поштовх до навчання, до переосмислення, пізнання ікони”, – каже Андрій Майовець.
Учасники творять ікони, застосовуючи давню українську технологію, якій уже понад півтисячі років. У роботі використовують спеціальні пігменти, розведені на основі жовткової емульсії. За взірець взято ікони Христа та Богородиці – авторська ікона Андрія, виконана за канонами наявних взірців. “Це наша автентична середньовічна історія, яку, на жаль, більшість українців до кінця не знають. Треба її відроджувати, відновлювати хоча би для загального розуміння”, – каже іконописець.
Власноруч копію такої ікони учасники створювали понад десять занять. “Спочатку ми перебивали олівцем основні лінії, – описує процес створення ікони Ліля. – Потім почали поступово виводити контури. Вже за третім разом мені здавалося, що ікона готова. Так цікаво було спостерігати, як вона дедалі більше вимальовується. Перед святами забрала додому, і чоловік досі дивується: мовляв, що ти там малюєш, вона вже готова. Скільки вдома ікон – ця буде найособливіша, найчудотворніша”.
“Певною мірою іконопису легше навчитися людині, яка не має попередніх навиків і досвіду в іншій техніці, – каже Андрій Майовець. – Тоді ти відкриваєш для себе щось абсолютно нове, ти не маєш з чим порівнювати. Фахівцю може бути складніше, коли він звик працювати з однією фарбою, з одними інструментами і матеріалами, а тут потрібно взятися за щось інше. Але одна справа – опанувати ремесло, а інша справа – те, що ти відчуваєш, коли малюєш, коли ця ікона для тебе «оживає»”.
На перший погляд всі ікони дуже схожі на оригінал, з якого вони були написані. Однак згодом стають дедалі помітнішими особливості кожної роботи: кожна ікона, хоч і писана з того ж взірця, має свій особливий характер. І навіть свою “історію”. “Я почала малювати ікону, коли була ще вагітною, – розповідає учасниця школи Наталя. – Це була, мабуть, мрія трьох років, я давно чула по іконописні школи, але не було нагоди туди потрапити. А тут з’явився такий шанс, і я долучилася. Так склалося, що я і синочка народила, і завершила ікону. Тепер тільки посвятити – і вона буде у нас вдома на чільному місці. Нам бракує вдома ікони, до якої ми молимося повсякчас, особливо перед їжею. Я відчуваю, що вона буде особливою для нас. Вона вже особлива, вона мені як жива, від заняття до заняття я навіть сумувала за нею (сміється)”.
“Моє особисте переживання цього процесу – я є інструментом, котрий просто дає втілитися вже готовому образу, який вже існує, який живий, потрібен тільки інструмент – мої руки і моє споглядання”, – каже Наталія.
Чи є певний духовний стан, до якого треба прагнути, щоби створити добру ікону? “У нас є загальна молитва іконописця, – розповідає Андрій Майовець. – Але, крім цього, має бути твоє власне духовне пережиття. Це як ти входиш у піст: щось схоже є в іконописі. До цього не можеш підійти, як до звичайної речі. Але і сама ікона з часом дисциплінує. Вже сама техніка вимагає посидючості, тут ти не можеш працювати хаотично: «роблю-не роблю». І як у молитві є певний медитативний стан, так і тут є своєрідна медитація, «молитва пензлем». Це та мить, коли ти занурюєшся в інший світ і відпочиваєш”.
“Не скажу, що я молилася, коли малювала, – каже Наталя. – Але ти настільки відпочиваєш духом… Це той стан, коли ти ні про що не думаєш, ти відключаєшся повністю, і для мене, молодої мами, це дуже важливо (сміється). Але це важливо для будь-якої людини: просто відійти від буденного ритму, від суєти суєт, і поринути в духовне”.
По завершенні проекту учні школи зі здобутими знаннями і навиками зможуть продовжувати навчання далі. Але учасники зізнаються: уже ці заняття стали важливою подією у їх житті. Вони охоче розповідають, з яким захватом відвідували перші уроки, як очікували кожної наступної зустрічі. “Мене приємно здивувало, коли Наталя вже ось-ось мала народжувати і каже мені: «Може, я в лікаря відпрошуся, щоби прийти на заняття»”, – сміється Андрій.
“Один з наших учнів – воїн, снайпер. Він зараз на лікуванні. Що мене здивувало – Назар на іконопис ходив фактично з пораненням. І він з напівробочою рукою писав ікону! Хоча він був уже демобілізований, на вихідних їхав до побратимів на фронт, а потім повертався сюди на заняття”.
Навчання у школі уже добігає завершення. Організатори щиро вдячні іконописній майстерні на Святоюрській горі за таку можливість, зокрема за надане приміщення для майстерні та натхненну атмосферу в ній. І кажуть: цілком можливо, такі школи проводитимуться і надалі. А учасники майстерки збережуть собі теплі спогади і, звісно ж, створені власноруч ікони.
Фото – зі сторінки Комісії у справах молоді ЛА УГКЦ
